Вже перед смертю призналася мати,
Що з гробу свого дитятка-сирітки
Що-небудь хтіла на спомин узяти
І забажала могильної квітки
Або волосся у ясних обручках;
Глянь! образок той, що мало у ручках,
І те волосся, святе мені нині,
В могилці зняте з головки дитині —
Бо бідна мати найшла стільки сили,
В ніч відкопати дитину з могили,
Усі сказати важкі йому жалі,
Уст поцілунком примкнути коралі
І знов зложити в нутро домовини —
Отсі гостинці зі Шеха країни,
Той поцілунок оден на прощання
Матір і жінку вбив смутного раня.
Шехові ще раз приніс я у жертву
Матір померших, жену мою мертву.
І знов вернувсь я до тієї нори,
Сховатись в тіні, як чорні потвори.
Ні сонця очі на небесній дали,
Ні мене люде в степу не видали.
Був я, неначе ста́рці здитинілі —
В памяти бачив, немов в божевіллі,
Лишень ті сині і скривлені лиця,
Що мені взяла чума-моровиця.
І в темну нічку і в сонішну днину
Тут приходили до мене в гостину;
Здумані вів я тоді разговори,
Якими мовив гурток мій із нори;
І часто чую дивною судьбою:
Знайомий голос гуторить зі мною.
З дум одержимих мене лиш будили
В ночі гієни, що жалісно вили
Там над трумнами… і слухав я з жахом
Плачів гієни над трупиним шляхом.
Я став як вуж, що у студінь застине.
Минали тижні, за днинами днини
Одноманітні, без снів і терпіння…
Твердий, студений я був, як з каміння.
І раз — о! Божа то ласка й опіка!
Дивлюсь, хтось тихо заглянув, як злуда —
