зберегти цілковиту безсторонність по відношенню до обох ворогуючих між собою партій та дивиться на всі людські вчинки з висоти загальнолюдської справедливості, він, одначе, дав досить яскравий і правдивий опис подій і вчинків єзуїтки Острозької. Розповівши про страту на плацу під час ярмарку приречених на смерть і про те, що інших віддано на поруки, поки шляхтичі таємно порадяться, якої кари їм завдати, автор відверто зазначає:
Больше убогих там єсть виноватий
І предше згинет, ніжлі богатий,
Хто зась ліпше пінязьми заложить,
Той ся не трвожить[1]
Твори Острозький літописець і «Лямент» допомагають нам повністю відтворити справжнє обличчя єзуїтської фанатички Анни Алоїзи Острозької.
Автор Львівського літопису у звістці під 1637 роком описує приклад фанатичної ненависті польських магнатів до українського населення, яка виявилася в діях Фоми Замойського, коронного канцлера. Цей магнат ніколи не приховував своєї ворожнечі і ненависті до українського народу. Вже будучи смертельно хворим, він довідався про дії польської армії проти селянсько-козацьких повстанців під проводом Павлюка і висловив жаль, що «без єго волі важилися того: «Бо скоро я встану с тої хороби, я тоє поганство знесу, а єжелі умру, навіки їм ніхто нічого не вчинить». І так розгнівавшися, жеби пророчество єго сполнилося, умер»[2]. Крім ненависті до українського народу, в наведених словах Замойського відбивається розуміння ним зростаючих сил українських повстанців та висловлюється сумнів у спроможності польської влади подолати український народ, що піднявся на повстання.
Автор Острозького літописця розповідає про українських магнатів, що з класових міркувань перейшли в католицтво. 1636 року князь Владислав Домінік Заславський, рід якого давно відступився від православ'я і українського народу, успадкувавши численні володіння князів Острозьких, рід яких вимер, негайно запровадив у Острозі унію[3], явно намагаючись вислужитися перед католицькою церквою і польсько-магнатським урядом. Своє ставлення до цієї події автор літопису виявив у оцінці вчинку одного священика: «Міщане міли надію на отца Стефана пречиського, хотіли при нім опертися, яко при мурі, же чоловік бул побожного житія, безженний і научений по-латині, по-гречеськи. А он наперед всіх приял унію»[4].