Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Новелі (1953).djvu/124

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ну, дякуйте Богові, куме: живі! — і перехристився.

І в мертвому царстві щось охнуло, розриваючи крижані кайдани довічного сну.

 

 

Місяцю-біжчику,
Виглянь мало —

співали дівчата, повертаючись із колядок.

І місяць, ясний божок із золотими ріжками, виплив у небі в танку дівчаток-зірок, осяяв у полі свіжі сніги.

Черідкою переходили дівчата вузенький став, що злучав два хутори.

На горі, мов те військо, що прогнало недавню бурю, випливли в проміні, хрускаючи снігом, силуети.

 Дивіться — це наші повертаються з хуторів, — задзвенів цікавий дівочий голос.

— Хлопці!… Що ми бачили-бачили! — таємничо оддається другий нетерплячий.

— А що ви там бачили?

Гурт хлопців обурився згори. Змішались. Гомін.

— Заходимо ми в балку, — розказують дівчата, перебиваючи одна одну. — Бачимо — світиться в крайній хаті. Давай, кажем, заколядуємо. Заходимо. Двері порозчиняні, одежа в хаті порозкидана, скриня одчинена й каганець горить, а в хаті — ні духа. То ми мерщій з хати.

Ідуть гуртом, гомонять.

— А от нам у Біликах була притичина, — хвалиться хлопець, — хвища мете!… А воно біля верби