Маскариль. Карашо. Ви приїхаль за товар а чи в суд? Суд ни карош, ні… Багато гроші, суддя злодій, адвокат злодій — никарош.
Андрес. Ні, я не за тим.
Маскариль. Ви ведеть прогуливать ваша паришня на місто?
Андрес. Але то потім роспитаєте, пане добродію, а тепер прошу вести до хати, бо моя сопутниця нездорова.
Маскариль. Нездоров? А… це никарош, никарош… Входіть, входіть до моя хата. (Пішли.)
Лелій. Як не рветься душа, але мушу держати слово і не мішатися ні в що — нехай другий роспоряжається моєю долею.
Андрес (виходючи). Я через хвилину буду назад: я тільки скажу старій, що від'їзд відкладається. Бо у нас уже-ж усе було готово.
Лелій. Ви кого-небудь шукали в цій хаті?
Андрес. Ні, це я тут найняв собі кімнатку.
Лелій. Найняли кімнатку? Ото диво! Але-ж це дім мого батька, і мій слуга тут ночує для охорони.
Андрес. Не знаю. Але от навіть вивіска висить, що тут віддаються кімнати умебльовані.
Лелій. Диви — справді! Яка-ж то сатана повісила її й по-що? Ах, — я, здається, догадався, що це означає… Так, так… мабуть так воно єсть…
Андрес. А що-ж це воно єсть?
Лелій. Ну, це я нікому не сказав би, але до вас я почуваю велике довір'я і скажу вам — тільки під великим секретом. Ця вивіска — я, бодай, так думаю — це мабуть вигадка мого слуги, яка небудь тонка хитрість. Я, бачте, хочу заволодіти одною циганочкою. Вже кілька разів наші штуки не вдавалися, але…
