Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/585

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

стичну, тоб-то будить Україно-руйнуючу свідомість культурно-віроісповідну. Коли-б навіть всі есери поставали по упадку большовизму українськими націоналістами, а всі есдеки, по прикладу о. Чеховського, пішли-б в достойну зрештою найглибшого поважаня автокефальну Церкву, то ані під гаслами окремої мови і культури, ані під гаслами окремої віри, народ український у відношеню до народу московського національно не самоозначиться. Не самоозначиться тому, бо власне культурно-віроісповідними ознаками, зачерпнутими зі спільного візантийського джерела і розвинутими спільною історією, народ український як найтісніще з народом московським звязаний. Це зрештою відчуває добре і сама українська демократія, яка свій культурно-віроісповідний націоналізм сполучає завжди з демаґоґічними обіцянками матеріяльними. В той спосіб вона в самих зародках українську ідею національну руйнує. Бо коли Україна в очах мас утотожнюється з незаконним грабіжом чужого, то найкращою ⁣»Україною«⁣ буде завжди та, яка цей ґрабіж в найширших розмірах дозволить. На цьому ґрунті стала можливою перемога большовизму і знищеня соціяльним большовизмом українського демократичного націоналізму.

Окремішність України у відношешо до Москви творили і творять не так ріжниці культурно-віроісповідні, як зовсім инші змагання територіяльно-політичні, инші, випливаючі з відмінного ґеоґрафічного положеня, політичні завдання Української Землі, яких Москва зі свого метропольного центру виконати не в силі, і инші відносини внутрішні, для яких політичні московські охлократичні методи державної і громадської орґанізації не підходять. Тільки і хвилинах, коли власне оці територіяльно-політичні, а не культурно-віроісповідні змагання здійснювались, і в формах окремої української монархічної держави персоніфікувались, виявлялась окремішність України і її культура національна розвивалась. І навпаки Україна свою окремішність тратила всякий раз тоді, коли територіяльно-політичні змагання серед мешканців України падали, а на їх місце якась боротьба за мову чи за віру підіймалась. Як боротьба в XVII ст. за віру православну довела вкінці Україну до ⁣»возсоединенія«, як боротьба з власною Гетьманською Державою за мову в 1918 р. довела до єдиного і неподільного комуністичного гниття, так і культурно-віроісповідний націоналізм український, що може вибухнути по упадку комунізму, закінчиться перемогою на Україні націоналізму всеросійського.

Національна окремішність Баварців від Прусаків — це Віттельсбахи і їх держава; Німців австрійських від німецьких — це Габсбурґи і їх політика династично-територіяльна; Валонців від Французів — це Бельґія, можлива тільки як монархічна, на основах територіяльно-політичних, а не культурно-віроісповідних, оперта держава.[1]) Так само і Україна: — колись це Ростиславичі і їх, хоч

  1. Сьогодня бачимо, в що обертається окремішність Баварців і австрійських Німців при демократичних республиках. Легко теж собі уявити, як довговічною була-б ⁣»самостійність«⁣ Балонів при республиці бельґійській.