Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/586

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


руська і православна, але окрема і не на варяжсько-новгородських купцях, а на галицько-волинських лицарях-землевласниках оперта держава; потім це Гедиминовичі, Коріятовичі, Ольґердовичі, хоч і православні і зрущені, але персоніфікуючі окремі українські територіяльно-політичні тенденції державні; це врешті Гетьмани і їх українська, на зовсім инших ніж Москва — осіло-хліборобських а не кочовничо-добичницьких — підвалинах побудована держава.

Демократія цю територіяльно-політичну основу нашого окремого національного буття, во імя кличів культурно-віроісповідних, нищить. Вона, під гаслами мови і ріжних вір (соціялістичних, націоналістичних, реліґійних), нищить, як людей инших мов і вір, своїх місцевих панів, свою місцеву українську стару правлячу верству, в якій єсть єдині зародки власної окремої держави. Але разом з тим вона не в силі своїми »брошурками і метеликами« побити тисячелітній вплив спільної і для Москви і для України візантийської культури. Так само вона не в силі, без власної української держави, щось більшого ніж оцю — не вистачаючу для заспокоєня культурних вимог навіть найпримітивніщої нації — літературу сотворити. В результаті, демократія своїм — проти місцевих старих панів, проти єдиного джерела окремої місцевої влади і держави, зверненим — культурно-віроісповідним націоналізмом нищить в самих зародках українську націю.[1]

Люде, що хочуть реального істнування Української Нації, тоб-то істування окремої Української Держави, муситимуть в день упадку метропольної комуністичної влади усунути провід, тріумфуючої в цей день, демократії. На ролю цю вже сьогодня претендує наша націоналістична охлократія: прихильники »національної диктатури«, пророки »українського Наполєона« — ці, що націоналізм, який поруйнував нам всі держави, наміряються вирвати з рук »партийної« демократії, наміряються вложити йому в руки меч якогось отамана, і цим мечем отаманським, воюючим під гаслами українського націоналізму, наміряються збудувати Українську Державу. Спосіб збудування національної української держави, здавалося-б, найпростіщий. Але — як це часто з найпростіщими способами буває — до здійсненя в наших реальних умовах неможливий. Чому?


  1. Вищесказане не означає, розуміється, того, що народ український нічим по своїй культурі від народу московського не ріжниться. Не зважаючи на спільне візантийське походженя культур обох цих народів — ріжниці між ними в дальшому розвитку зарисувались дуже великі. Але вони не мають того характеру непримиримости, який-би дозволив вжити їх, як думає наша демократія, в цілях політичних: на будову держави. Випливаючі з цих ріжниць емоції національні не посідають на Україні у відношеню до Москви такої порушуючої, динамічної сили як наприклад такі-ж самі національні емоції Чехів у відношеню до Німців, Поляків, у відношеню до Росіян, Болгар або Сербів у відношеню до Турків. Не під культурно-віроісповідними, не під націоналістичними, а під територіяльно-політичними, патріотичними гаслами може бути збудована Українська Держава. І тільки в своїй державі зможе розвинутись українська культура національна. Ось, що хотів я сказати читачам »Хліборобської України« і цим дуже нечисленним публіцистам українським, які мають розум, совість і честь і які не роблять собі блазенської літературної карієри на перекривлянню, перекручуваню та осмішуваню всіх честних шуканнь виходу з нашої руїни.