руська і православна, але окрема і не на варяжсько-новгородських купцях, а на галицько-волинських лицарях-землевласниках оперта держава; потім це Гедиминовичі, Коріятовичі, Ольґердовичі, хоч і православні і зрущені, але персоніфікуючі окремі українські територіяльно-політичні тенденції державні; це врешті Гетьмани і їх українська, на зовсім инших ніж Москва — осіло-хліборобських а не кочовничо-добичницьких — підвалинах побудована держава.
Демократія цю територіяльно-політичну основу нашого окремого національного буття, во імя кличів культурно-віроісповідних, нищить. Вона, під гаслами мови і ріжних вір (соціялістичних, націоналістичних, реліґійних), нищить, як людей инших мов і вір, своїх місцевих панів, свою місцеву українську стару правлячу верству, в якій єсть єдині зародки власної окремої держави. Але разом з тим вона не в силі своїми »брошурками і метеликами« побити тисячелітній вплив спільної і для Москви і для України візантийської культури. Так само вона не в силі, без власної української держави, щось більшого ніж оцю — не вистачаючу для заспокоєня культурних вимог навіть найпримітивніщої нації — літературу сотворити. В результаті, демократія своїм — проти місцевих старих панів, проти єдиного джерела окремої місцевої влади і держави, зверненим — культурно-віроісповідним націоналізмом нищить в самих зародках українську націю.[1]
Люде, що хочуть реального істнування Української Нації, тоб-то істування окремої Української Держави, муситимуть в день упадку метропольної комуністичної влади усунути провід, тріумфуючої в цей день, демократії. На ролю цю вже сьогодня претендує наша націоналістична охлократія: прихильники »національної диктатури«, пророки »українського Наполєона« — ці, що націоналізм, який поруйнував нам всі держави, наміряються вирвати з рук »партийної« демократії, наміряються вложити йому в руки меч якогось отамана, і цим мечем отаманським, воюючим під гаслами українського націоналізму, наміряються збудувати Українську Державу. Спосіб збудування національної української держави, здавалося-б, найпростіщий. Але — як це часто з найпростіщими способами буває — до здійсненя в наших реальних умовах неможливий. Чому?
- ↑ Вищесказане не означає, розуміється, того, що народ український нічим по своїй культурі від народу московського не ріжниться. Не зважаючи на спільне візантийське походженя культур обох цих народів — ріжниці між ними в дальшому розвитку зарисувались дуже великі. Але вони не мають того характеру непримиримости, який-би дозволив вжити їх, як думає наша демократія, в цілях політичних: на будову держави. Випливаючі з цих ріжниць емоції національні не посідають на Україні у відношеню до Москви такої порушуючої, динамічної сили як наприклад такі-ж самі національні емоції Чехів у відношеню до Німців, Поляків, у відношеню до Росіян, Болгар або Сербів у відношеню до Турків. Не під культурно-віроісповідними, не під націоналістичними, а під територіяльно-політичними, патріотичними гаслами може бути збудована Українська Держава. І тільки в своїй державі зможе розвинутись українська культура національна. Ось, що хотів я сказати читачам »Хліборобської України« і цим дуже нечисленним публіцистам українським, які мають розум, совість і честь і які не роблять собі блазенської літературної карієри на перекривлянню, перекручуваню та осмішуваню всіх честних шуканнь виходу з нашої руїни.
