Від нього одержав я спис двацятьох козаків і одного прапорщика (був це юрист — пяниця). Тоді звернувся я до капітана Альвенслєбена, переконав його, що з того не треба робити голосних кар, а попросту усунути їх з дивізії. Він мене зрозумів і погодився. В ночі прийшли до них німецькі підстаршини, приказали зібратися, відвезли їх на поїзд — назад в табор полонених в Німеччині.
Козаки не знали, що з тими людьми сталося. Вони між собою навіть говорили, що ті люди пішли до большевиків, бо про їхнє большевицьке наставлення козаки добре знали.
З того часу відносини серед козацтва змінилися. Місевич кожночасно здавав звіти, що стан козацького настрою є дуже гарний і що козацтво хвилюється, щоб чим скорше йти на Київ проти большевицьких банд та їхніх розбишацтв. Вони зверталися до Місевича з проханням:
— Скажіть, будь ласка, панові отаманові, що ми вже досить навчилися і можемо та хочемо йти в Україну проти ворогів, а решту вишколу дістанемо у боях.
Місевич переповідаючи мені розмову козаків так і просив в їх імені, щоб скорше йти на Київ.
— Пане отамане, така дивізія — це чудо не військо, воно своєю поставою і здисциплінованістю покличе весь нарід до зброї проти відвічного гнобителя України.
Такими настроями й бажаннями горіли й всі старшини дивізії. Поділяв теж це й я, отаман дивізії.
Отже прийшла черга віднестися до військового міністра України Жуківського, бувшого штабскапітана російської пограничної сторожі. Чекав я на нього, щоб він приїхав до Голобів, як це зробили Голубович і Любинський. Одначе він того не зробив із причин, які щойно пізніше виказалися.
Вислав я до нього мойого найкращого старшину-дипльомата Сиротенка з рапортом на письмі. В рапорті подав я про стан дивізії та готовість її до походу на Київ. Просив я військового міністра, щоб надіслав мені наказ вирушити на Київ, чого домагається все моє козацтво. Сиротенко поїхав до Житомира, де в той час перебував Український Уряд.
Сиротенко вернув з Житомира не веселий.
— Кажіть, були, бачили міністра, як приняв?
— Майже мордою об стіл.
— Чому так?
— Зразу спитав мене міністер Жуківський, чому сам отаман Зелінський не зявився до міністерства. Я йому відповів, що пан отаман не має можливості, бо має справи з дивізією і не може її так залишити. Про наступ на Київ міністер нічого не відповів.
Відомости Сиротенка зробили на мене прикре враження. Я прийшов до заключення, що відношення військового міністра до синьої дивізії
39
