— Та літера ж, дядьку.
— Яка в біса літера? Оце ж так ніби гороб'яче око.
— Оце ж літера, он зоветься.
Раптом Рябко загавкав і кинувся до воріт.
— Цюцю, Рябко! — гукнув хтось за воротьми.
Пес радісно завиляв хвостом і поліз під ворота.
— Кого Бог дає? — спитав сам себе Омелько і глянув до воріт.
Глянула туди ж і Омелькова онука Одаря і почервоніла: вона вгадала, хто йшов.
Одчинилася хвіртка і в двір увійшли два парубки, а за ними Рябко.
— Ги-ги-ги-ги! — заржав по конячому присадкуватий чепурний парубок з сірими веселими очима. Заржав так гарно, мов справді кінь. Аж Рябко хотів загавкати, але роздумався, зрозумів, що парубок штукарить і ще дужче замотав хвостом.
— Ги-ги-ги-ги! — іржав парубок.
— Тю на тебе! чи ти не здурів? — здивувався Омелько.
— Ні, дядьку, не здурів, а поконячився.
— А до мене не підходьте, бо копитами вдарю! — сказав другий парубок з густими чорними бровами, що аж зрослися на переніссю.
— Та тю на вас, гаспидські діти! — сердився Омелько.
Всі обступили парубків і дивуючися дивилися на їх. Гарненька Одаря нишком люб'язно поглядала на того парубка, що іржав. Стара Омельчиха, підперши щоку рукою, хитала старою головою і, всміхаючися, бубонила:
— От дурні — молоді ще, веселі…
Присадкуватий парубок почав оповідати, чого вони поконячилися. У неділю шестеро людей, між ними й ці два парубки, пішли до церкви, а не до
