гадки, того чудовище мучило й убивало. І от власне Едип розрішив загадку, і чудовище щезло.
Але от Едипів син підріс, появилися у нього приятелі, котрі почали йому говорити: „Сфінкс? Та се ж чиста дурниця. Таких звірей ні в Америці, ні в Африці, ні на Японських островах природа не родить. Ні одна натуральна істория про таких звірів не згадує“. І молодий хлопець забув батькову книжку, віддався роспусному життю, а разом з тим з серця його щезла радість.
Але от стало йому 30 літ. Почав він потроху пізнавати себе і питати: „Де поділася моя радість? Хлопцем я не мав нічого, і був веселий, а тепер все у мене є — нема тільки радости. Назверх вона ніби й єсть, а в середині себе я її не чую, і кожда моя услада кінчається гіркістю. От наслідки того, що я забув заповіт батьків. Сфінкс… Що воно таке? Певно тут єсть якась тайна. Мій батько був мудрий, любив людей, не говорив неправди і в жарт — трудно подумати, щоби він хотів мене обманути… А от — чи не попався я вже звіру тому в лапи? Бо щось мене мучить, а я незнаю що́ і не можу пособити. Світе безрозсудний! Отрута рад твоїх — от насіння смерти серця, а твої солодощі — ото й єсть лютий звір. Зустрічає він нерозумних лицем жіночим, а потім роздирає кістями льва.
Так в душі сина почав проростати з батькового неправдивого оповідання новий дух. Син почав потроху пізнавати себе і згодом унаслідував батьків спокій, живучи у храмі нетлінної істини.
Біблія заповітом зоставлена нам від предків наших, і єсть се книга, що запечатала в собі спокій Божий, як рай огорожений замикає в собі радість, як ківот береже сокровище, як перловиця перло хранить в собі. Де-яким глупцям смішним