би з голоду, й ти, дурний Півню, теж, і коняка, й корова, а я сам собі раду дам. От я який! І тепер свою біду перебуду, дайте час. А те зерно, що збіраю коло вас, теж заробив. Хто ловить мошку? Хто вигрібає черву, вишукує гусінь і всяку кузку? Все я ж, я…
— Знаємо, як ти черву шукаєш, — сказав Півень, підморгуючи шпакам. — От як на городі копають грядки, насадять гороху та бобу, то горобці й налетять. Усе розгребуть, горох та біб поклюють. Крадіжкою живеш, Горобчику, признавайся!
— Крадіжкою? Я?… — обурився Старий Горобець. — Та я перший приятель людині. Ми завжди вкупі, як і слід приятелям: де вона, там і я. От що! Та й до того ще я — зовсім непідкупний приятель. Хіба мені коли-небудь хазяїн кинув хоч жменьку вівса? Та мені й не треба… Ну, воно, звичайно, коли прилетять якісь вітрогони й з ними починають панькатись. Це вже просто несправедливість. А ви навіть і цього не розумієте, — один ціле життя в голоблях, другий — на цепу, а третій у курнику сидить… Я — вільна птиця й живу тут, бо сам так хочу.
Багато де-чого ще говорив Старий Горобець, обурений зрадливістю свого приятеля — людини. А потім раптом щез. Нема Старого Горобця день, нема й другий, нема й третій.
— Це він, мабуть, здох з горя, — сказав Півень. — Сама найблазенська птиця, коли правду сказати.
Минув цілий тиждень. Одного ранку Старий Горобець знов з'явився на даху, такий радий та веселий.
— Це я, братця! Як ся маєте? — процвірінькав він.
