сурійські хлопці та пара Корнвальців, але вони подалися до Ельдорадо на заробітки.
М-с Сейзер кинула запитливий погляд на дівчину.
— Індійців тут, здається, чимало?
— Всі до одного подалися вниз до Давсона. В усій країні немає ані жодного тубільця, опріч хіба Вінапі, але й вона із Коюкука, за тисячу верст униз річкою.
М-с Сейзер раптом стало млосно; усмішка їй з уст не зникла, але лице Дейвіда відступило кудись далеко, немов вона його бачила у телескоп. Бантини у хаті затанцювали перед її очима, наче п'яні. Тут її попросили сісти до столу, і за обідом вона опам'яталась. Розмовляла вона мало, та й то здебільшого про країну й погоду. А Дейвід Пейн почав довго розповідати про мілкі літні копальні Долишньої Країни й глибокі зимові Горішньої Країни.
— Ви навіть не питаєте мене, чого я приїхала сюди на північ. Ви, напевне, знаєте.
Вони відійшли від столу, і Дейвід Пейн знову взявся за топорище.
— Чи одержали ви мого листа?
— Із останніх? Думаю, що ні.
Цілком можливо, що він десь мандрує по країні Берч-Крік, або лежить у якогось торговця на Долишній річці. Пошта тут надзвичайно кепська. Ні порядку, ані системи, але…
— Не будьте бовваном, Дейвіде! Поможіть же мені! — промовила вона гострим, авторитетним тоном, що залишився в неї від минулих часів. Чому ж ви не розпитуєте про мене, про тих, що ми колись їх знали. Невже вас світ не цікавить більше? Чи знаєте ви, що чоловік мій помер?
— Невже? Мені дуже жалко! А давно?
