беруть його мову. Отже з цього погляду серед учених славянознавців істнують певні ріжниці. Один з батьків славянознавства — Йосип Добровський рахував 1822. року 9 славянських мов, а тому й 9 славянських народів: російський, ілірський або сербський, хорватський, словінський, хоруганський, чеський, словацький, лужицький і польський. П. Шафарик в 1842. році нараховував усього 6 мов (російську, болгарську, ілірську, лешську, чеську й лужицьку) з 13 наріччами. Ізм. Срезневський в 40-х роках знаходив 9 славянських мов: російську, українську, болгарську, сербо-хорватську, хорутанську, польську, лужицьку, чеську і словацьку. Один з найбільших славянських язикознавців Фр. Міклошич рахував 9 мов: словінську, болгарську, сербо-хорватську, українську, російську, чеську, польську, горно-лужицьку і нижнє-лужицьку. Найбільш спірними явились питання про відносини мов російської й української, чеської й словацької, і питання меншої ваги про відносини сербської, хорватської й словінської мови між собою, питання про мову білоруську, лужицьку й кашубську.
На жаль, питання ці, особливо в справі відносини мови української та російської, навіть деякими вченими славістами почали трактуватись з погляду не стільки наукової безсторонности і об'єктивізму, стільки з погляду інтересів політичних, бо в залежности від визнання або невизнання української мови за самостійну мову, а не за нарічча, ставилось питання і про самостійність самого українського народу, з усіми випливаючими звідси наслідками, отже „правом“ на самостійну літературу, вживання української мови в церквах, в суді, в школі, в урядових інституціях. Особливої гостроти це питання
