Появився цілий ряд офіціяльних статистично-ґеоґрафічних, етноґрафічних та історичних виданнів, як, напр., Атласи Еркерта та Ріттіха, „Сборникъ намятниковъ народнаго творчества въ Западномъ краѣ" (Вільна, 1867); появились праці П. Батюшкова, М. Кояловича, Ю. Крачковського, все з цієюж тенденцією довести „русскость“ білоруського краю. Одначе ці видання, особливо збірки актового матеріялу, прислужились і науці, поклавши фундамент для наукової розробки білоруської історії.
Обрусительні заходи російського уряду, піддержані пресою, а почасти й самим громадянством російським, справді ослабили польський елємент в краї, але своєю тактовністю, особливо в реліґійній сфері, посіяли неохоту до російщини та до православія серед місцевої людности, і це немало сприяло потім успіху національної білоруської аґітації, що розвинулась аж геть пізніще: Інтерес російського громадянства до Білорущини вплинув на збільшення інтересу до неї й серед наукових кругів російських: видатні російські етноґрафи П. Шейн та Н. Безсонов видали цінні збірники білоруських пісень.[1]). Та найбільше зробили для дослідження білоруської етноґрафії і історії самі Білоруси, піддержані російськими науковими інституціями. Іван Носович (1788—1877) склав. великий „Словарь бѣлорусскаго языка“, виданий 1870. р. петербургською Академією Наук. Йомуж належать „Сборникъ бѣлорусскихъ пословицъ“ (СПБ., 1867 і 1874) та „Бѣлорусскія пѣсни“ (СПБ., 1873); А. Дембовецький видав цінне
- ↑ П. Безсоновъ, Бѣлорусскія пѣсни, Москва, 1871. П. Шейнъ, Бѣлорусскія пѣсни, СПБ., 1874.
