лєри, всьміхаючись ясно манило в блакитну свою далечінь. Бистро летить, розпустивши вітрила, галєра, зухвало співає юнацтво, пишно отаман новий похожає, один лиш старий щось сумує: трясе головою, зітхає та пильно вдивляється в обрій.
— Чого ще ти, діду, сумуєш? Чи ханської шкода неволі? Чи прикро, що тебе зсадили? — жартливо спитався Гордій.
— Ні, сину, не шкода неволі, проклятої тричі, не жаль, що поваги позбувся, а жаль мені дуже на вас молодих, що радієте рано: у нас попереду буйне та зрадливе море, позаду — ворожа погоня, а третя біда, — що по морю дороги ніхто з вас не знає.
— Годі, старий, не твоя то печаль, сиди собі тихо, та диш: на своїй ми дорозі, погоня за нами н вспіє, а море як лялечка тихе.
— Гаразд, як все буде гаразд…
Гаразд усе буде: отаманським словом ручуся!
— Дай, Боже!— зітхнув сивоусий.
А море палкіще галєру вітає, що далі усе голосніще співає, убралося хвилями рясно, вквітчалось в перлистую піну. Летить легкокрилою чайкою в морі галєра, аж ось як шуліка її наганяє ще більшая друга і має червоним на щоглі значком. Тоді схаменулись невільники бідні — і смерть, і неволя заглянули в душу, і думка страшна утроїла сили.
— Вітрила кріпи і пускайся на Божую волю! — гукнув той новітній отаман. Легко звилися на щоглі рухливі вітрила, галєра, як птиця полинула в море, сховалась за хвилі високі; ворожа погоня далеко зосталась, не стала вганяти за нею, назад повернула. Здихались першого лиха невільники бідні, так друге настигло: дорогу втеряли. Клопочеться сивий і рає дорогу по зорях держати.
