лихтарі, нанизуючись подвійною вогняною низкою; за вікнами сусідських будинків миготіло світло. Пес перевів очі з брами на хазяйські вікна — але там було усе чорно. Дощ припускав. Собака змок, вже з його самого капала вода, а він і не шукав захисту, він тільки наважився нагадати про себе хазяінові і тихо заводив: завиє завиє і змовкне — прислухається: нічого не чуть! Знову, завиє, гавкне разів зо два: — ні руху! — заскіглить, заплаче — ні одвіту, ні привіту од німого муру, од замиканої брами, од сліпих вікон..!
Збігає час. Гасне по вікнах світло, лиш лихтарі переморгуються. Пес вже не робить переривок: він виє вже на ввесь голос, виє-заливається. Сумне виття плине вулицею, зливаючись у дику гармонію з мороком, холодом і дощем: здається — не собака то виє, а сама нудьга, саме непокрите горе цілу ніч виспівує свою і без слова усім зрозумілу пісню.
Настав ранок такий-же сірий, і застає собаку на тому-ж таки місці: темно-рудою плямою вирізавсь він на тлі білої брами, з головою задертого вгору, з повислим хвостом.
Куховарки бігли на базар, штовхали ледачого пса, молоковоз проторохтів, свистали й гули фабричні гудки — все було байдуже псові: він пильнував тільки своєї брами. І ось він вчув знайому ходу, дзенькнув ключ у замку, брязнула клямка, торгнулася брама і висунувсь він — він, кого так любить збитий собака, кого він дарма кликав-молив цілу ніч. Забуте все: і болі, і зневаги, і холод і дощ! То — він! Ось його кремезна постать, руда борода, сині гострі очі, твердо стуляні вуста. Пес заюрив, завиляв хвостом, підскочив, щоб лизнути дорогу руку, що його так збила вчора. Але рука піднялися і важкою палицею оперезала пса двічі по запалих боках. Пес заскавучав, одскочив. Хазяін, не звертаючи уваги,
