Давно колись, дуже давно, не за пам'яти прадідів наших, за морем за синім жив-царював один царь. Царював він безпешно могутний, роскішний, здавалось, цілком.
„Могутний, славетний! щасливий наш царь бездоганний!“ співали підданці гуртом.
Сусідні краї уславляли ще дужче, ще більш прикладали од заздрости щастя й скарбів, що мав царь.
Що далі котилась луна про царя, все ширшала, все голосніше гучала і так розрослася, що й очі усім засліпила, і люди вважати взялися царя вже й за Бога.
І царь пишноризий з ясного престолу назустріч офірам, палким молитвам, як сонце блискучий, вставав і являвся народу, і досить було йому з ласкою пальцем кивнути — сотні людей переповняться щастям, досить стулити суворії брови — тисячі гинуть без ремства.
За приводом мудрих жерців і народ голосив: „слава могутний, великий!“
Натішившись учтою, повний утоми, царь повертав у покої і в самому темному там замикався сам-на-сам, зривав з голови свою пишну тяжку корону і, голову вкривши завивалом білим, так спочивав в самоті.
Ніхто не насмів подумать почивок царський попсувати. Лиш хлопчик один, що цареві, мов богу молився великою щирістю, тихо забрався в палати, закутавсь в одвірню завісу і так, нікому не в знаки, за царем у покій таємний пробрався.
