любих. — Ось повела вона оком і зараз музики заграли і хвилю морську заглушили, — не слухають діти музики. Ось глянула вдруге цариця, і браві дівчата пішли танцювать; ще нижче спустились головки царят. По слову цариці замовкли музики, співці невидимі співають: прегарная пісня по хвилі пливе, колихається з нею укупі; та дурно лунає та пісня, вуха хлоп'ячі минає. А-ж ось стрепенулись царята: по морю білів-манячив парусок, бистро до них наближався човник убогий, а в човні стояла і дзвінко співала дівчина; голос чудовий лунав-розлягавсь по воді, весела усмішка тремтіла на повних рожевих вустах, а очі блищали і сипали искри. Діравий убогий був човник, а їй і байдужо: співає, весела, а иноді кине слівце, або ласку слугам своїм; слуги-ж ті — риби і птиці морськії; риби пливли чередою, зграями птахи летіли слідком, трави морськії звивались вінками круг човна, а човен був повен звіряток. Ніхто тії дівчини досі не бачив, ніхто зрозуміти не міг її пісні — усі дивувалися мовчки, вона-ж не вважала, не кланялась гордій цариці, а сміливо просто пливла. „Хто се? хто се?“ усі запитали пошептом поміж собою. Ніхто не промовив, ніхто не спинив. Дівчина когось до себе пальцем манить почала. Ніхто не вгадав, — тільки бідний невільник, що слухав давно, тремтючи, той голос чудовий, забув, що і руки і ноги заковані в пута важкі, що дозорщик стоїть за плечима з бичем.
— То воля, то доля! нестямно він скрикнув і кинувсь у море. Невільницькі пута хотіли і тут його вдержать, на дно заховати — дівчина-ж тільки махнула рукою і весь її поїзд веселий кинувсь за втопником. Риби і птиці пірнули і винесли хлопця, взяла його дівчина в човен, взяла, пригорнула, на мертвих устах поцілунок поклала, і зараз ожив він, і пута роспалися самі собою. Махнув білий парус, і зникли вони на блакитнім просторі.
