ганяв тумани, розсовував хмари йому буйний вітер покірний — його челядинець, а зорі йшли чередою за ним. Тремтіла од радощів Мрія: „Не можу, не можу я вірити неньці! Люблю свого милого батька“, шептала. А вітер управивсь на небі, спустився, пішов спочивати в долину та йдучи проз море, штовхнув по-під боки дрімаючу хвилю. Кинулась хвиля, завила, заплакала ревно сльозами гіркими. І вітер злякавшись, помчався од моря та над землею летючи нишком доніс і до Мрії плач її рідної неньки. — Зникла, сльозою — росою впала на землю ніжная Мрія, і місяць здивовано скрізь оглядався, де ділось дитя його миле. А мати даремне лютує і плаче й благає, щоб швидче вернулась дочка, щоб помститись дала їй у волю. А Мрія блукає ввесь день по печерях, по нетрях, по лісу густому, в руїнах забутих, або між каміння над морем сховає задумане личко своє, і чекає лиш ночі. Вечір настане — знов піднімається Мрія угору і хоче у батька спитати, на віщо він матір ізрадив; та тільки що гляне з докором на тую красу — задивиться мовчки, уся заніміє, не вчує, як ніч та прожине, а ранок настане, — сльозою — росою розсиплеться Мрія, згадавши про матір, що дурно чекає її, в нетерплячці плеще об беріг, то плаче, то стогне, то лащиться — кличе її, грізно кляне — проклинає…
