дей. А тополі шумлять та гойдаються, листочком грають, неначе все жалібно просють, щоб вислухав одповідь їх, їх мову німу зрозумів-би і скріз росказав-би по світі. Ось сонце сідає: з червоного неба приймає його в обіймах широке хвилястеє море, і сонце останній свій погляд ласкаво спинило на тих гостроверхих тополях. І вітер, прощаючись з ними, ще раз на добра ніч промчавсь по верхів'ях, — безладно хитнулось гілля, зашуміло сердито, а він вже понісся, пустуючи, далі. Погасла зірниця, стемніла блакить, все задрімало, лиш поночі тихо журливо лепечуть тополі, та море гукає до їх — обидва жаліють, що берег крутий не пуска їх зійтись побалакати щиро.
Аж ось з-за гори випливає місяць ясний та приємний — усе усміхнулось, усе просіяло і темна Алма, мов гадюка, блиснула на луці між верб, і сивий полинь на горі заблищав, наче срібло. В прозорім повітрі тополі мов тії черниці стоять, темноризі, та тихо шепочуть. Усе насторожилось слухати давні казки, що роскажуть сумнії тополі.
Раз перший кивнули тополі, і тиха дрімота весь мир обняла, і море, вкладаючись спати, тихесенько плеще об беріг. Удруге хитнулись тополі і все, що бувало чи нині, чи вчора — забулося, зникло усе, і місяць біленькою хмаркою вид свій блискучий прикрив.
Хитнулись утрете — й картини минулих часів попливли пред очима. Ворушаться темні гробки, каміння устало, построїлось в город, а трави та всохлий бур'ян піднялись аж до неба, садами ввесь степ облягли, Алма зашуміла, луги затопила, сягає до скель і леліє, мов срібная риба лускою.
Дихнув вітерець і ожив стародавній той город, завештались люди, верблюди ревуть, голосить руниста отара, співають дівчата, по воду йдучи, на конях скріз
