снеться в останній захист і забере голіруч всіх, неначе рибу з ятіра рибалка?
— „Ходім шукати инщої путі й иншої поради!“ —
Й вийшов гурт малий, наближився до кручі, вдивляється в таємну глибочінь.
Туман пливе, клубочиться по ній, то купчиться у темну хмару, то рідне то ясніє й вабить зір мінливим покривом незнаних таємниць.
— Страшний се шлях! — сказав один.
— „Страшний се шлях!“ — здрігнувши повторили люди.
— Єдиний поки шлях! — озвався другий.
— „А чи заблисне світ там провідний? Як-би заблис хоч зіркою, хоч гискрою малою, я б кинувсь не вагаючись назустріч! Ніщо не дороге, не миле! Аби той світ заблис!
— Аби заблис! без світла-ж як рушать! — несміливо озвався де-хто.
— „Ні!“ — мовив инчий, готуючись іти: „ні: тихо-обережно, чіпляючись навпомацки за скелі, обламуючи ніхті, потерзаний, скрівавлений, я всеж-таки полізу шукати доброї путі, того шукати світла. Мій путь важкий усіється крівавими слідами, і як загину я — по тих слідах хоч може другі знайдуть його, знайдуть спасенний шлях!
Не може буть того, щоб на крівавий подвиг не глянула нова зоря, не вивела і сонце за собою. Прощайте!“ —
Несміливо стоять округ збентеженії люди, вдивляються допитливо в безодню.
Туман клубочиться по ній… то темніє-густіє… то рідне то ясніє… щось миготить? а що?— болотяне блудило чи зоря? Чи просто очі натруджені горять?
Хто знає! хто вгадає!
