знайдеш сам для тонкої пряжі, гілочкою сам-же випрядеш ту пряжу, оснуєш основу, витчеш дивний килим.
Хто на килим стане — лихо все забуде, щастя опанує, жити вічно будо.
Пряжа-ж та повинна бути незвичайна: не льняна, вовняна, навіть не шовкова, а тонка-легенька, наче павутинка, а міцна-пружиста, як дроти стальові, а блескуча-біла, як сніги на горах, а незмінна-щира як те щире злото, коштовна надовсякі перли-самоцвіти. Витчеш дивний килим, — ще бо не по всьому: килим завершити спільника ще треба.
Високо на горах на хибкому троні дивна чарівниця часу дожидає, в загадку сповита, мрією окрита, про твоє завдання зроду не чувала, лиш в мінливих мріях образ твій вбачала.
Сплять закриті очі і вуста німіють, згорнені нерушно творчі рученята, приросла до трону, що не може й встати.
Той її лиш збудить, перед ким, як сонце, життьове завдання ясно променіє, той надасть їй силу, виведе із млости, хто її, таємну, щиро покохає.
Не цілуй лиш, сину, доти чарівниці, доки не ступила на твій килим дивний, поки не звязала в торочки основу, поки не скінчила напис гаптувати, то надати має силу чудодійну.
Оттоді вже килим візьме повну силу: хто його торкнеться — збудеться недолі, зникнуть злидні, туга і страхи, і болі, і куди майне лиш дивная тканина, там настане тиша, добрая година: мов душа єдина, люд там в гурт збереться і по всій країні щастя розіллється.
Так сказав старенький та й не знать, де дівся, в серці молодому запалив огнище.
Шириться-палає серденько думками, а думки тріпочуть вільними крилами і несуть по світі майстра молодого до людей, до праці, до завдання свого.
