Цю сторінку схвалено
Закладую руки у виразку глибше, щоб разом і серце достати та — враз прокидаюсь.
Так! Богові дяка, то був тільки сон! Той сон навісний ростає, наче піна… а що-ж на душі оттак важко?
Померкла за вікнами місяшна ніч, кругом роспливлися і стеля, і стіни, знайоме життя провалилось кудись, з німого страшного провалля дихає холодом мертвим питання: для чого жилось?…
Силкуюся знову заснути, мару ту страшну надурити… ні, годі! дарма! До повної пам'яти тільки дохожу, і бачу, що дійсність ще важча од сону і навіть не знаєш, чи матимеш змогу подякувать в тую хвилину, коли неминучая смерть тебе збудить од снища земного життя.
