І чулая луна аж прилягла до неї і лащиться до дзвінкого стебла, вислухує журливу сповідь. Забуте все: і гомін хвиль і щебетання веселих птах і тихий шелест пахнючих верб і клопотливе гудіння бджіл — усе, усе покрилось тим стогоном вразливим, до серця самого доходить ревний плач.
Там чуєш згадку про весну, яка життя колись дала, там чується журба за бувшою красою зелених пагінців із пишним листом, там ридання: то стебло надломляне по самій середині, а далі чуєш — один лиш довгий-довгий сумний вразливий стогін.
Наслухалась луна, знялась на легких крилах і понесла повсюди ту жалібную пісню. Замовк жартливий вітер, причаїлась верба зелена, ущухли голосні пташки і хвилі мовчки лижуть підніжжя глинястого рога. І стало ніяко усім і смутно, й сором за власну радощ і життя.
А сонце, весняне живуще сонце, — зирнуло з неба своїм всесильним оком і разом розігнало смертенний смуток, а бідную надломляну тростину позолотило щирим злотом. Стоїть вона, пишає мимоволі, неначе знов родилась до щастя, до життя. Дихнув вітрець і верби зашуміли, защебетали знов пташки і хвилі знов загомоніли — усе зароховало і заглушило тихий плач.
Лиш чулая луна вплела ласкавою рукою той одинокий плач у радісно-живущу пісню весняну, знялась на легких крилах і понесла її, вславляючи гармонію довічню.
