тів, які за хвилину несамовито гриз. Струшую, усе держиться. Тоді я хапаю в'язня за хвіст і кидаю у відро.
Бідне створіння, чуже водяному життю, мусить проте добрати відваги й моторности, щоб боронитися од видимої смерти: я навіть милуюся її ловкими, граціозними рухами, дивуюся енергії її підскоків; мені смішна та чепурність, з якою вона держить хвостика зверх води, зберігає вушка й вуса, щоб не замочити й не закаляти плаваючою золою і всяким сміттям. Як вона огидливо одкидає те сміття! З яким жахом одкидається геть од якоїсь цибулини або недоїдка вареного м'яса, забуваючи, що ними ж можна було заспокоїти свій голод!… Крутиться, вигрібає, стрибає, силкується, а чорні, опуклі оченята, як намистинки блищать нерухомо на бідній мордочці, перейнятій таким жахом, таким одчаєм, що мені завдають сорому, і я швидче тікаю з сіней у кімнату. Там бенкет на всі заставки!
Але мене вже не він бентежить і не до тріумфуючої пискотняви дослухаюся я: мені через дві кімнати чується плюскіт у брудному відрі й цокання об його залізні боки стрибаючої мишки. І сон не бере мене. Що далі — гірше. В мене, мов пазурями, впивається і переляк, і пекуча жага життя, і одчай мишки, неначе се не вона в'язень, а я. І думається: а як колись і мене люта доля в самий розпал життя вхопить і кине, ще повну сили й охоти до життя, у безодню бруду, нещастя й безпорадности!?
Не сила терпіти. Знов надіваю черевики і теплу хустку, знов запалюю свічку і йду — на сей раз не карати, а рятувати.
Вона вже не так енерґійно бореться, вона вже не так чепурно держиться: вже й вусики, і вуха обмокли, і хвіст не плаває поверх, мордочка уся в бруді, навіть одно око запорошене; вона ще ворушиться, але потом-
