побідила учених. Якесь чудо давало Лукії таку силу, що тисяч людей і пять пар волів не могли затягнути її в дім неслави. Намісник обіймаючи Анастасію сліпне. Всі вони уносяться серед ночі над нею а від них іде ясне світло, їх груди порозрізувані оруддям муки, а з ран замісць крови випливає молоко. На дворі тепло а серед темноти робиться ясно, як коли-б самі звізди спадали з неба. Ох коби то можна так як вони померти в дівстві і по першім поцілую мужа розплистися ясним світлом.
Фелисіян підступив до неї.
— То я лиш з вами, Ангелико, а ви мене відпихаєте задля тих мрій…
— Задля мрій, — відозвалася вона тихо.
— А вже-ж, бо то все, що вас окружає, то лиш вам просиджується, то ви лиш самі собі видумали,… ходіть зі мною, не вяжіть своєї душі з сими мертвими предметами, а вони будуть мовчати.
Вона кинула собою, як би чогось дуже врадувалася.
— О, ні, ні! Вони говорять таки чим раз голоснійше! То в них моя сила, вони додають мені відваги до опору… То ласка Божа, ще ніколи не давала вона мені такої сили волі. А хоч би то були тільки мрії, мрії, котрі я перенесла на моє окруження, а котрі тепер назад до мене вертають, що то шкодить? Вони мене спасли, вони пригорнули мене непорочною до себе… Простіть мені, будьте так послушні як я. Я не можу іти з вами.
Хоч як була слаба, а все таки сказала сміло і відважно.
— Та-ж вас прецінь обманули, — почав він знов говорити, — не боялись говорити неправди, щоби нас розлучити!
— З того ще не виходить, щоби і ми зле робили!
— Ах! Серце ваше перестало вже для мене бити, ви вже мене не любите!
— Я вас люблю, я борюся разом з вами за нашу любов, за наше щастя… Принесіть позволення вашого батька, а я піду з вами.
— Мого батька! Ви його не знаєте. Лиш хіба сам Бог міг би його врозумити… То хіба ми вже пропали? А коли батько велить мені женитися з Клярою Воанкуртівною, то маю його послухати?
Се був послідний удар для Ангелики і вона захиталася.
