|
Та що з того? з байстрям вернулась, |
Отака була братова відповідь про Оксану…
Оглядаючи тепер взагалї цїлий дитинний вік Тараса Григоровича Шевченка-Грушівського не можна не переняти ся сумною думкою та глибоко-тяжким вражіннєм! Ледві чи можна вказати на якого другого великого поету, що б у єго був такий сумний, тяжкий, темний і безрадісний вік дитинний — який був у нашого поети! Крепацька неволя та лихі злиднї; сирітство, сварка, бійка, тяжке несправедливе катованє, пекло в семї і в хатї; брудна сорочка, дїрява свитина, ноги босі; голова і в лїтку і зимою неприкрита і повна між волосєм всякої нечисті!… Голодованнє у дяка, різґи в школї; носїння відрами води на гору!… Немов наумисне згуртовало ся і впало на молодесеньку голову Тараса Григоровича усе те, що приголомшує людий, винищує у їх людські поривання до сьвіту, до добра, до любови чоловіка — яко брата!… Згуртовало ся коло Тараса в одну темну густу хмару усе те, що обурює чоловіка проти чоловіка, викореняє прирожденне братолюбіє, озьвірює серце і спложує почутє мстивости і ненависти. Одначе Тарас не підлягає таким лиходїйним умовам щоденного житя; він і сьвідомо, як умїє, як спроможно єму було, і несьвідомо бореть ся з ними! Він рветь ся з темного льоху, він шукає хоч маленьку щилинку просьвітку в социяльно-моральній темряві! І ми, вбачаючи єго святі поривання, ще гірше болїємо і сумуємо через те, що не бачимо навкруги єго нїже єдиної поради, або підмоги і підпори! Хоч би тобі один ясний промінь того сонця-ласки, поради і запомоги людської, що гріє серце, бадьорить дух, надає енергиї і віри в надїю та веде до сьвіту! Нема того нїчогісенько! Самі тілько темрява да неволя, неволя та темрява! Нехай би вже темна, зневолена і зрабована маса не спроможна була помітити іскри того „святого огню“, що тлїючи дожидав „рук твердих та сьмілих“, так би й не диво було, а тож бачимо, що навіть така осьвічена і добра людина, як отець Кошиця, і той не постеріг, які божі дари носив в собі те „ледащо“, що служив у єго за погонича! Раз тілько, єдиний раз за увесь дитинний
