щось почуєш!“. Пішов він другої ночі — і другої ночі то само: „Божи, пімстисє мої кривді!“. Приходит додому, повідає знов, кажи: „Тої само чув-им, що й перши!“. На трету ніч знов она єго висилає: „Іди, кажи, ще тої ночі щось почуєш!“. Іде він знов, ніц ни боїтся, приходит на місци, ляг лижит. Можи зтрохи заснув, — прибуджаєся, вже світає. Приложив голову до зимлі, слухає. Чути голос: „Божи, пімстисє мої кривді!“ і чути знов десь на повітю голос: „Пімщусє аж в пра-, в пра-, в пращата!“. Приходит додому, повідає єї, а вона відзивався: „Ага-га! хто того дочикає!“ і викраласє з ним.
Забрав він тії гроші, поїхали далеко в чужі сторони. Взяв він з нею шлюб, купив собі в місті двір, жиют собі по паньски: всьо єст, тілько пташачого молока нима. Пройшло, можи, рік-два. Дав їм Бог сина. Так она повідає: „Треба би то, кажи, післати по батька і по маму“. Де батько і мати вже сє і дочули о них, і жи то они такі богаті, і мати конешни хочи їхати. Дали знати, жи дав їм Бог сина. А батько ни хочи, повідає: „Ни хочу єї знати і відати, коли она так зробила!“. Али як зачала мати намовляти єго: „А який ти батько, що ти ся ни довідаєш до свої дитини!“. — Намовила єго. Їдут. Приїжджают старі, — де таке богатство, що більши втроє добронька, як в них. Так сє мати тішит! А дужи старим дивно, де они того набрали. І ни можут витримати, питают єї в сикреті: „Де ви, сину, того набрали?“ Дочка повідає: „А де ж? та він, матуниньку, п'ятнаціть літ розбивав по лісах і с того таке бога[т]ство збив!“. Мати сє дужи застрашила і повідає: „Ах, синоньку! та ж то колись Господь кару спустит на вас!“. Дочка: „Нє, мамунцю! я єго посилала на тії гроби, де він тих людий позакопував, через три ночі слухати, який голос почує. То чув, жи кликали душі: «Божи, пімстися нашій кривді!» а чути було голос, жи «пімщусе аж в пра-, в пра-, в пращата!». То ми — того ни дочикаєм!“. А мати повідає: „Ага-га! де там хто того можи дочикати!“. Погостилися кілька день та й поїхали додому.
Дивися: рік другий — тая дитина росте. Досить, пройшло тому кілька літ, добри собі жиют, господарка добри сє їм виде. Вже той син виріс виликий, ба вже й ожинився, вже і в того сина єст діти. Рік по рокови тії діти ростут. Повиростали вже, й тії сє подружили; де й тії мают діти. Де така сє фамілія вилика розмножила, жи на ціле місто; — вже і правнуки єст. Старі жиют, а жадна дитина ни вмерла, і жадного ніґди клопоту они ни мали. Али разу єдного здох в того богача когут. Так він взяв того когута, вбрали катафальок, положили єго, накрили чорною капо, обставили світлом, справляют погріб.
А ксьондз їхав з відпусту о кілька миль. Приїхав до того міста, — дужи сє зниволив. Вже й пізно, ни хочи заїздити до жидівского дому — для того, жи то єму треба сє Богу помолити. Питає людий: „Де би ту заїхати на ніч?“. Люди єму сприяли: „Є ту, кажи, господар богати, в котрого єст кілька покоїв, то він, кажи, можи переночу-
