|
„Єст ту похований — дідора. *** — „Тепер же, Гаврило, твоя штука — годна,„Моя — вгодна“. |
В єдного пана був пес дуже коханий. Але він здох, і панови захотілося поховати єго коло церкви. Зазвав попа, добре заплатив, піп гарно і поховав. Але якимось способом дізнався архерей; вже призиває до себе. Пан тоє вчув. Каже: „Не бійся, попе! чикай, якось-то буде!“. Їде сам до архерея і просит, щоби він посвятив на попа — цапка. Той відказуєся. Але гроші чого не зроблят! — якось впросив, і архерей посвятив. І в скорім часі в'їжджає [архерей] в то село, де пса поховали — і в дверах церковних здибає єго цапок. Той накричав, зачав бити єго палицьою, але єму кажут: „Не бийти, бо то піп!“ — „Хто святив?“ — „Та ви“. — „Не може бути!“ — „А тогди, пам'ятаєте?“ — „А! правда!… Але за-що того пса поховали коло церкви?“. — „А то, каже, для того, що той пес тілько і тілько записав на церкву гроший“. — „Ну!“ каже: „коли він такий богатий, то варта, щоби щось і міні було“. Дали архерейови щось гроши[й] — і він дав покі[й] і попови [і] псови і цапови.
В єдном[у] селі був мужик і хтів з попом заграти штуку. Приходит єдного разу до попа і каже: „Отче! зробіт міні ту ласку! В мене заслабла худобина, коняка-робітниця, і ціла надія дорібку! Змилуйтися, прочитайти єї єван[г]елію: може вона поздоровіє? нати
