на наше питання. Оповідають ті люди, що Димінський після служби дуже часто на ніч лишався у волості, де за тих часів мусіли вартувати всі селяни по черзі, по двоє-троє разом. І от, тих волосних вартівників горілкою частуючи, або чайом напуваючи, Андрій Іванович прохав їх співати чи розповідати щось, а сам з їх слів записував. Оцей спосіб записування був мабуть найчастіший, найзвичайніший у Димінського.
Тільки ж аналіза деяких його записів примушує нас прийти ще й до иншого висновку. Чимало оповідань та казок у небіжчикових записах носять характер певного віршування. Иноді оповідання переходить коли не в справжні вірші, то в римований склад, а частенько — знов — трапляються в казках таки й просто вірші, несумнівні вірші, які ще добре заціліли; подекуди збереглися вірші, вставлені лиш у початку казки, а найчастіше — то наприкінці, де оповідання, дійшовши краю, переходить у мораль. Знов же часто-густо трапляється в Димінського записах специфічне трафаретне закінчення римованого типу: „І я там був, їв, пив, аж по вусах текло, а в горлі сухо було“, чи: „Ось вже казці кінец, дайти мені обарінец“. Все це вкупі свідчить про те, що не перебувся в своїй роботі записувач і без оповідачів професіональних, які традиційно, од своїх попередників, ховали казки в своєму репертуарі[1]. Як відомо, в великоруському житті „сказочник“ (поруч давнього „скомороха“) — це явище дуже звичайне, і послухати професіонала-„сказочника“ для великоруського селянина розвага дуже люба й часта. Так само і у нас на Вкраїні, давніми часами, багацько було таких казкових оповідачів-спеціялістів, з певним обробленим репертуаром. Тепер це вже досить призабулося, але пам'ять про їх існування ще до недавна зовсім добре зберегалася. Згадаймо, хоч, слова Квітчиного пана Халявського, постаті дуже характерної для нашої недавньої минувшини: „Меня простой сказочникъ такъ же усьпитъ, какъ и романъ въ 4-хъ частяхъ“. (Цікаво, що пан Халявський сміленько рівняє простого-собі професіонала-сказочника до „одукованого“ письменника-романіста). Само собою ясно, що і на Поділлі таких оповідачів-професіоналів було подостатком, і використати їх Димінському було зовсім не важко.
Нарешті намагавсь Димінський занотовувати щось етнографічне не безпосередньо, а через співробітників, притягав він до етнографічних записів і близьких людей. Найперше — синів. Що правда: —
- ↑ Спинимо увагу читача хоч на деяких казках, що їх Димінський записував живовидячки од професіональних оповідачів і що часом вони переходять в римований склад, або в чисті вірші. От, див. ст. 214 і ин., де вірш добре зацілів. Або, от, де оповідання кінчається мораллю чи-там висновком у формі вірша чи пісні: № 326 на ст. 223; № 335, ст. 226; № 437, ст. 282 № 448, ст. 290; № 574, ст. 512. Або див. № 370, ст. 243, де́вірша попросту й виразно вкладено в уста професіонала-бандуристи, — одного з тих професіоналів, що й ховали казки традиційно, в своїм репертуарі.
