ської мови. А для Димінського друга половина його життя, з 1876 року, то була ненастанна боротьба за шмат хліба в умовах невпинного переслідування.
Дарма що свої важкі й відповідальні обов'язки волосного писаря Димінський виконував з надзвичайною дбайливістю (часом, як бачимо із споминів селян, він і по ночах у волості працювати залишавсь), густо-часто не міг він бути до мисли своєму безпосередньому начальству — мировим посредникам. Чесний народолюб, свідомий українець, чи, як тоді говорили, „опасный украинофилъ“, з великою незалежністю в поглядах та з широкими науковими звязками, не міг такий волосний писар не викликати частенько супроти себе підозрінь та урядової неприхильности. З таким писарем доводилося кожному начальству будь-що-будь особисто рахуватися, навіть часом і побоюватися, — то хтілося політично його підозрівати. Підкопування й інтриги почалися й попереду, а нарешті року 1876-го зривають Димінського з насидженого місця і переводять із Струги до Могилівського повіту, в с. Муровані-Курилівці; а там, знов, за якісь півроку, і зовсім звільняють з посади.
Тільки ж, цим разом пощастило А. І. Димінському незабаром здобути посаду тисяцького в м. Камосі Ушицького повіту, а далі, за допомогою етнографа Данильченка, дістати знов посаду волосного писаря: в Сусловецькій волості Лятичівського повіту. Тут він перебув аж чотирі роки, до р. 1881-го. Але ж оці часті службові пересування, з місця на місце, дуже тяжко підтинали Димінського матеріяльно. Землю в Бобчинцях він мусів продати за безцінь; господарство в Струзі підупало; нарешті, року 1878-го, померла його перша дружина й залишила по собі троє дітей.
Тяжкий сум, навіть зневіра, віє з тогочасних листів Димінського. Але етнографічної роботи він все-ж таки й тоді не кидає. Саме тоді увіходить він у близькі стосунки з видатним нашим дослідником звичаєвого права, професором київського у-та Ол. Хвед. Кістяківським, і на професорове прохання починає збирати присуди сільських судів, описує різні правові порядки на селі, і т. ин. Збирані рясні матеріяли[1] він і надсилає до Кістяківського, а той мав їх друкувати у своїй збірці. Для послуг проф. Кістяківському притягає він ще й свого сина Йосипа; а син тоді вчителював у с. Лисянці на Звиногородщині[2]. Листування А. І. Димінського з проф. Кістяківським показує нам, що проф. Кістяківський з великою увагою
- ↑ Про це диви мою брошуру „З поля фольклористики та етнографії“, вип. 2, ст. 81–82.
- ↑ Частина тодішніх Лисянських записів, що поробив Йосип Димінський 1878–1880 р., незабаром побачить світ у I томі збірки акад. А. Е. Кримського: „Звиногородщина з погляду фольклорно-лінгвістичного“ (див. там окремі розділи: „Про всякі сільські кари, судові й самосудні“ (ст. 71–77), „Які бувають весільні звичаї на селі і що буде [нечесній] молодій“ (ст. 147–163), аскетичні звичаї на пущення (ст. 369).
