Что касается тѣхь матеріаловъ этнографическихъ, которые Вы прислали мнѣ, то, по сличеніи ихъ съ печатными „Трудами этнографической экспедиціи въ Юго-западный край“, — они оказались не представляющими ничего новаго. Ими можно пользоваться лишь для пополненія имѣющихся варіантовъ сказокъ.
Позтому, если матерьялы эти Вамъ нужны, — напишите мнѣ: сколько именно книжечекъ Вы прислали мнѣ, и я ихъ Вамъ вышлю обратно.
Примите увѣренье въ почтеніи и преданности. И. Рудченко. Адр. мой: Кіевъ. И. Я. Р-ку, Чиновнику особыхъ порученій Генералъ-Губернатора.
Цей лист свідчить про те, що „чиновникъ особыхъ порученій Генераль-Губернатора“, який в українстві мусів грати ролю євангельського Никодима (що сміє балакати про українство хіба вночі), вважав за потрібне затулити перед політично-непевним сільським діячем свою Никодимську обережність начеб-то науковою запоною. Мовляв: Ваші, добродію, етнографічні матеріяли не цікаві, — можете навіть забрати їх назад, та ще й назвіть, скільки всіх зошитів було, щоб, не дай боже, чого у мене на руках не залишилося.
Отже волів удати Рудченко, що він не зрозумів великої наукової ваги записів Димінського, — аби той крамольний записувач його більше не турбував.
Що повинен був відчути Димінський, одержавши такого листа од автора „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“, де з'ідеалізовано Чіпку, — зрозуміти не важко.
А що, коли діставсь тоді до його рук альманах М. Старицького „Рада“, що саме тоді 1883—1884 року вийшов у світ? Це було, як на ті часи, літературне явище видатне, і не дивно було б, коли б і до Димінського рук цей альманах дістався. Мабуть, із великою гіркотою і почуттям свіжого особистого болю повинен був перечитати він там переспіви самого редактора: „Забутливі люди“ — та „Потайні ученики“. Старицький каже:
„Забутливі люди!.. Чи ви ж мині з-мала
Колись не казали щоденно, бувало,
Що нам заповідав Господь розіп'ятий,
Щоб люди любились як друзі, як брати?
Я вчув вас… і серцем недужим радію:
Сховав заповіт той, як кращую мрію,
Ховав, і ховаю, і буду ховати…
Завіщо ж докорам на мене вставати?
Невже пак за теє, що вірю слух'яне,
Що слово справдитця і час той настане?
Забутливі люди!.. А в школі ж ви сами
Мене наставляли якими річами? —
Що всі ми єдиної матері чада,
Що чесність і щирість — найперша засада. —
Чого ж мене гонить повсюди догана,
Що я захищаю бездольця від пана,
Що я не боюся ворожого миру,
А руку здіймаю за правду, за щиру?“…
А от про Никодимів українства:
Потайні ученики[1].
Ми там були!.. Його розп'яли,
А ми дивились оддалі.
Та обережно знай мовчали
І в глибині душі ховали
Свої незважені жалі.
До нас присікались словами:
„Повинно, й ви тії-ж руки, —
Адже ж були його друзями!“.
Ми одцуралися з клятьбами, —
І півень крикнув здалеки.
- ↑ Це не був власний твір Старицького, а лиш переспів із соціялистичної поетеси С. Бардіної (Про це диви Овсяніко-Куліковського; „Исторія русской интеллигенціи“, М. 907, ч. II, ст. 256).
