десятків різних рукописів Димінського, і серед них є й дуже інтересні[1]. Таким чином етнографічна спадщина Димінського навіть у тій меншій своїй частині, котра не розгубилася і не загинула, вона після свого повного опублікування дасть для майбутніх українських дослідників (як для етнографів, так і для філологів, вже ж пак для діялектологів) багатющий матеріял.
Неаби-яку вагу півстолітьої праці А. І. Димінського важко переоцінити. Це ж бо одні з найстаріших наших казкових і, почасти, взагалі фольклорних записів. Серед них знаходимо ми багато матеріялу зовсім невідомого, а що найголовніше — так це той факт, що пороблено записи однією особою, в одному певному районі, на дуже обмеженій території. Це ж дає дослідникові рідку змогу більше-менче вичерпно визначити фольклорний репертуар певної місцевости. Важливі його записи — ще й великою своєю діялектичною точністю. Методи записів Димінського, на яких ми вище спинялися, дозволяють дослідникові ставитися до них з великою довірою. Димінський живовидячки записував так, як чув од селян: їхньою справжньою вимовою. Міг він, правда, якесь довге народнє оповідання переказати словами коротшими, тільки ж і в таких випадках мова його записів не тратить інтересу для діялектолога. Бо й сам Димінський був справжній син народу, сам собою він був етнографічне й діялектологічне джерело: за ціле-бо своє життя Димінський нікуди на якийсь довший час із західнього Поділля не виїздив, ніякої иншої української говірки окрім своєї рідної він не міг знати, піддатися впливу мови не західно-подільської не міг (коли в нього трапляються часом діялектологічні варіяції, то всі вони, знов-таки, західньо-подільські, не инші).
Нехотячи, виникає тут питання: чи відав сам Димінський, що́ він творив з національного погляду? чи навпаки: робота його була чисто стихійна? Безумовно відав: багато ж фактів промовляє за це. Та був з нього не тільки свідомий український патріот[2], — це був найкращий представник нашої сільської інтелігенції середини XIX ст., тієї інтеллігенції, яка боліла болями свого народу і вміла його розуміти. Добре бачив Димінський безрадісну темноту нашого сільського життя і намагався з сьоїми малими силами хоч-щось зробити. Крізь документи, котрі є в нас, ми раз-у-раз бачимо: дбає він про народню освіту, виписує книжки для селян, вдається до різ-
- ↑ Диви Зеленін, Описаніе, т. III, ст. 1065-1091.
- ↑ Довідуємося ми про це й од історика Поділля Сіцінського, який був сам знайомий з Д-им, і од небожа Бржосньовського, та од инших родичів Димінського. Переконують нас в цьому почасти й етнографові папери, листи. От, з них видко, приміром, що, хоч листувався Димінський з иншими людьми найзвичайніш мовою російською (так усі тоді робили), але в родині своїй розмовляв не по російськи: якщо з дружиною-полькою мусів він говорити й мовою польською (тобто, очевидячки, вона говорила по польськи, а він по українськи), то з дітьми балакав по українськи. Зберігся лист од старшого сина Йосипа: син, надсилаючи листа додому, на двох сторінках до матері — відписав по польському, до братів — по російськи, а до батька — по-українському.
