Якби вона була не „Кетті”, а дійсно Катруся — та струнка, синьоока, з теплим серцем і одвертою, чистою душею!…
А так… Чи ж має вона право надіятися на… щастя… вона — шансонетка „Кетті”?… Мало, що він тепер її кохає. Він — молодий, запальний… А чи буде кохати, чи буде поважати коли зачне розпитувати про її минуле?
Вона не може не сказати йому всієї правди, коли він гляне щиро в її очі. А потім… вона починає уявляти собі, як може виглядати реальне життя: вона покине свою працю і буде виключно залежна від нього. Він же ж не дозволить їй працювати. Чи його засоби вистачуть на це спільне життя? Вона готова виректися всіх вибагів, жити якнайскромніше. Але „товариство…”, як прийме її оте коло знайомих, родини, приятелів Арсена? Ану-ж може трапитися, що одного дня вона зустріне між ними якогось гостя „Імперіялю” і той…
Кетті похапливо біжить до кутка кімнати, відшукує малу іконку, стає навколішки і… обливається холодним потом. Хоче молитися й не може: серце повне побожного настрою, а уста німі — вона забула всі, які знала, молитви.
Тоді вона складає свою молитву: перемішує сповідь із благаннями, щоб Діва Марія відвернула від неї все лихо, перемінила його в один промінчик щастя.
Сльози, що обмивають її лице, заступають їй полегшу. Вона прилягла на ліжко, прикрилась плащем і може вже спокійно роздумувати.
