середині осиного гнізда. Одною ногою над прірвою смерти, другою над стежкою до щастя.
Розум міряє, важить, як статочний господар, арґументи. А серце — загонистий молодець покепковує собі з розсудливости. Найрадніше він заспівав би тепер на ввесь голос, як розмріяний Зібель:
|
Розкажіть же ви їй, |
— Гражданине, може б я вам заніс квіти? — нагло почув Арсен оклик.
Кинув оком: біля нього дрантиво одягнений хлопчик простягав руку.
— А хто ж ти?
— Бідний. Дайте заробити хоч 20 копійок… зранку нічого не їв…
— Добре малий… неси…
Арсен був настроєний так прихильно до людей, що здається ніколи не міг би тепер відмовити послуги. Віддав хлопцеві китицю і пішов поруч із ним.
По дорозі довідався, що хлопець має ще пятеро менших від нього братів і сестер; що батька вони не мають, а мати ходить на щоденну роботу. Гірко їм жити; він, старший, мусить помагати матері: то випросить де можна, то як трапиться дещо заробить.
— Ну, я вже дома. Давай квіти… Маєш 20 копійок.
