— А з ким він? — кинула до Жоржа Люсі.
— Здається, з мадемуазель Вандою…
— Ну, це ще можливе… бо я не хотіла б бути разом з Тамарою… я з нею гніваюся.
В розчинені двері ввірвалися звуки орхестри, що грала „кек-уока“.
Кетті усміхнулася:
— Не бійся, Люсі… Тамара он танцює…
Небавом до кабінету ввійшов гарно одягнений, середніх літ і неозначеного „загально-европейського“ вигляду чоловік. З ним була товаришка, теж артистка цього кабарету.
Почали знайомитися.
— Мені пані Ванда піддала думку, — ніби виправдував свій учинок новий гість, — приєднатися до вашого, моє панство, товариства… яке вміє найкраще бавитися…
— Дуже, дуже просимо… пане… здається, Котлярський? — добродушно всміхнувся до нього Петро.
Він підвівся і звернувся до присутніх:
— Прохаю панства ласкаво вибачити мені, що залишу вас на хвилину самих: мушу піти до постачання, чи пак до буфету, доповнити наші запаси… Ми дістали в пору підмогу, а харчів ось-ось не стане…
— Прошу пана сотника не турбуватися, — гаряче запротестував Котлярський: — я вже дав замовлення…
— Е, ні, на це я не дозволю — уперся Петро: — Ваша черга ще на вас прийде, а тепер ви
