ні про що не думати, тільки тішити око грою барв. Он перстені підморгують до неї синіми, зеленими, голубими очима, немов кажуть: „Покинь журбу!… бери приклад з нас: ми нічим не переймаємося, байдужі до життєвої метушні — тому ми такі незмінно гарні, вічні… Он на браслетці застигла чиясь крапля крови, — золоті годиннички дивляться на неї, якби пригадували, що час минає; здається, плачуть, — та і це їх не зворушує… вони підморгують стрілками, наче віями. Золото і срібло має в собі тепло і холод. Це істоти — самопевні, зрівноважені, замкнені в собі, пишні в маєстатичному супокої, може через це — не знають ні суму, ні резиґнації, ні розпуки.
Кетті чує, як ці всі речі повели наступ на її сумний настрій — і мусіла признатися, що не витримала такої сили.
Намацала в торбинці гаманець, усміхнулася: нині вона несподівано гарно заробила, тож може позволити собі на якусь цяцьку.
Ввійшла до середини.
— Чим можу служити? — ввічливо звервувся до неї ювелір.
Кетті повела оком по крамниці, щоб ще раз оглянути всі речі і рішити, чого саме зажадати.
— Прошу мені ласкаво показати…
І сама не спохопилася, як уста вимовили те, що їм подиктувало серце:
— ,,,мужеські папіросниці… срібні…
Сказала — і якось тепло їй стало на душі. Теплий струмінь від серця розлився по всьому ті-
