— Що, вже проминула твоя мелянхолія? — весело запитала.
— Так, мені вже легше…
Коли Кетті виконала свою точку, почала поволі перебиратися в ґардеробі, але не в сальонову сукню, тільки у простішу, домашню.
З валізочкою в руці пішла до заднього виходу з каварні. В коридорі їй заступив дорогу кельнер Жорж.
Випнувши груди, на яких виблискувала туго накрохмалена, але „не першої свіжости”, з плямами, фракова сорочка, він робив „приємне лице”.
— Ов, а мадемуазель Кетті вже так скоро збираються додому?
— Так, мушу йти — сухо відповіла.
— А я тішив себе надією, що сьогодні буду мати приємність відпровадити вас…
— Я й сама знаю дорогу… не потребую, щоб мене хтось відпроваджував…
— Ну, так… але я вмію бути джентельменом. Мені мадемуазель подобається, і я не хочу нічого задурно…
Він вишкірив свої великі зуби в масній усмішці і нахабно дивився. Кетті спалахнула:
— Прошу уступитися з дороги, пане… Моє поважання!…
— Гм… а то чому ж ви нараз такі горді, мадемуазель Кетті? Я до вас чемно, делікатно… Або то я гірший приятель як ті інші, що сюди приходять?
