Сам не знав, чи кохання чи обовязок гнали його скоріше вперед. І не стямився, як уже заблисли в далині бані міських церков.
На передмісті заїхав до знайомої української міщанської родини. З цієї родини один син-юнак служив у них у штабі за писаря. Він водив Арсена в гості до своїх батьків. В родині були ще дві сестри-швачки і старший син-урядовець міської управи.
Всі здивувалися, коли побачили Арсена та ще в такому вигляді. Арсен не мусів багато пояснювати, що про його приїзд не треба згадувати. Він не хоче стягнути на господарів якої халепи і тому прохає дозволу тільки примістити віз і коні в їхній стайні, — хоче у них перебратися і якщо можливо переночувати першу ніч.
— Але ж просимо, просимо, — казав привітний господар: Коні та воза поставимо, навіть помітно не буде. Серед сусідів у нас донощиків нема, та тепер і вечір — мало хто і бачив вас… А щодо халепи, то я вже і за Степана сподіваюся мати. Але „товариші” ще не беруться за нас… мабуть ще не до того їм… Прошу до хати…
Арсен вніс до хати мішок із своїми речами. Попросив панночок випрасувати йому білизну та убрання. За годину був уже виголений і гарно по міському, скромно вбраний. Мав документи народнього вчителя і посвідку від управителя школи з провінції.
При вечірньому чаю Арсен попросив Сергія Павловича (старшого господаревого сина-урядов-
