Россія“. Отсей глибоко тужливий вірш я завів до свого журналу на спомин про наші бесїди ранками на пароплаві „Князь Пожарський“.
5. Все більш та більш мінять ся береги Волги, набіряючись одноманітного виду суворого. Рівну повисшанність правого берегу покриває лїс, найбільш дубовий. Денеде той то рідко блисне біла цївка берези, або матово-сїра осики. Листя вже примітно жовкне. Температура мінить ся, холоднїйшає. Колиб холод не захопив мене несподївано. Сегоднї вперше був ранїйшнїй мороз. Ноги померзли. Треба буде в Самарі „котів“[1] собі придбати, тай кожух дублений. Нїчого не читаю і не малюю. Малювати не дає менї машина своїм гудїнням та тремтїнням. А предивні береги Волги не дають читати. Снила ся церква св. Ганни у Вильнї, а в тій церкві молила ся чор ноброва Дуня Гашковська. Се мабуть з того, що читав „Королеву Варвару Радзивил“. Попов історик гарного стилю нового. Здаєть ся він ученик Соловєва. Треба буде в „Русск. Вѣст.“ перечитати єго турецьку війну за царя Федора Олексїєвича. Менї тепер треба перечитати дечого вельми багацько. Від нової лїтератури я зовсїм відстав. Що за гарна річ „Губернскіе очерки“ Салтикова, а між ними і Марія Кузьмовна. Як прехороше читає їх Панченко, домовий лїкар Сапожникова! деклямациї нїже нї тїни! Менї здаєть ся, що інакше й не можна читати отаких глибоко сумних творів. Читання монотонне, одноманітне, малює міцнїйше, видатнїйше показує отих Гарпій бездушних, холодних, огидливих. Я побожно шаную Салтикова. Гоголе! наш безсмертний Гоголе! Якими-б радощами радїла твоя душа благородна, побачивши навкруги себе таких своїх учеників ґенїяльних! Други мої! щириї мої! Пишіть! подавайте голосу за оту чернь горопашну, брудну, за отого смерда безсловесного, зневаженого.
6. О годинї 10 вранцї „Князь Пожарський“ кинув якора біля набережя міста Самари. Самара
- ↑ Теплі чоботи з хутра сібірських котів. Переклад.
