казку. Ледві пароплав кинув якора, я швидче вибіг на берег; взяв за четвертака[1] татарського воза і поїхав до міста. Як здалека, так і зблизька дїйсне Казань нагадує куточок Москви. Починаючи з дзвіниць, з церков і кінчаючи „сайками“[2] та калачами, вплив Москви спостерегаєш на кожному ступню. На що вже башта Сумбеки — певний памятник часу татарського, а й вона здала ся менї єдиноматерною сестрою Сухаревої башти. Велика вулиця (а вжеж не яка пак як „Московская“!) що веде до кремля, з своєї чепуристости і „торцового“ бруку[3] скидаєть ся на „Невскій Проспектъ“. Починаєть ся вулиця — з велелїпного будинку унїверситетського, оздобленого трома ґрандіозними портиками йоничними. Шкода, що до такого прехорошого будинку та нема майдану. Був би він тодї геть-би — красче, і памятник Катерининому сьпівацї[4], не тулив ся-б в дворі в малесенькому присадку, що мелянхолїчно оглядувала руда корова. Налюбувавшись у гуртї з рудою коровою з статуї віршомаза — торжественних од, я переходячи через двір, зустрів студента і, помітивши, що підборіддє у єго добре поросло волосєм, з чого я вивів, що він не новик на тутешнїй авдиториї, спитав ся: чи не памятає він Посяди і Андрузського, засланих з Київського унїверситету на Казаньский р. 1847? Він відповів, що не памятає і пораяв мене, вдати ся до старого педеля Ігнатьева). Я за пораду ввічливо єму подякував, але не вважав потрібним покористувати ся з сієї приязної поради, а пішов собі з двору. Вийшовши на вулицю, почув глухий голос барабану і побачив густий натовп народу: провадили злочинця на кару. Я збочив в перевулок, щоб не бачити сієї процесиї. Поміж людьми, що бігли поди-
