28
згорнув свої малюнки і, не промовивши до мене нї слова, вийшов за двері. Я думав, що він пішов звичайно в сему лїнїю, і не спитав його: куди він іде. Прийшов обід, а його нема: і ніч прийшла, а його нема. Я злякав ся і не тямив, що й гадати. Вернув ся він вже на третїй день у вечері незвичайно блїдий і збентежений.
— Де се ти був? Що з тобою ? Чи дужий ти? Чи мабуть не здужаєш? — питаю у його.
— Не здужаю, — ледві промовив він.
Я послав сторожа за лїкарем Жадовцевим, а сам взяв ся роздягати його та положити на постїль. Він, наче та дитинка тиха, слухав ся. Жадовцев помацав живчика і порадив менї вирядити недужого до шпиталю, бо, каже, гоїти горячку дома з нашими обставинами, — небезпечно.
Я послухав ся і того-ж таки вечера відвіз свого бідолашного учня до шпиталю сьв. Мариї Магдалини. Дякуючи лїкареви Жадовцеву, недужого взяли до шпиталю, не вимогаючи прописанних формальних заходів. На другий день я дав звістку хозяїнови про отсю пригоду і він вже справив усї приписані формальности.
Я провідував його що дня по кільки разів. Кожного разу, коли я виходив з шпиталю, туга брала мене все більш та більш. Я так привик до його, так з ним сприятелив ся, що без його не тямив, де й подїти ся. Піду отсе було на Петербурську сторону, заверну в Петровський парк, вийду до дач Соболевського, тай знов назад до шпиталю… А він все ще горить, наче в огнї. Питаю у сидїлки: чи не приходив до себе? Нї! Заговоруєть ся? „Все одно: червоний та червоний“. — А більш нїчого? „Нїчого“. Я знов на вулицю; переходжу через Тучків міст, виходжу на дачи Соболевського і знов до шпиталю.
Отак минуло вісїм день. Девятого дня він прийшов до памяти. Коли я підійшов до його, він подивив ся на мене так пильно, виразно, сердечно, що я й до віку не забуду того погляду! Хотїв він щось промовити, тай не спроміг ся; хотїв простягти до мене руку та тільки заплакав… я пішов собі…
