борена любов до розкиданности, чи, як він сам казав, поривання серця. Я знав єго за невпинного і невиводного віршотворця; але я не відав, яка потайна підойма надає руху тому невтомному натхненню? Сю підойму спізнав я тодї лишень, коли ми з ним вкупі закватирували. Се ми вчинили раз на те, щоб зменшити грошеві видатки наші, а вдруге на те, щоб, яко товариші по ремеслу, оден одного оглядали по всяк час дня і ночи. Отсїєю підоймою і був єму самовар, тодї як шипить, сичить і парує.
Спершу я не тямив: чому товариш мій не робить так, як я, що коли забажаю чаю, кажу подати собі шклянку з буфету; а він нї; він каже нагріти самовар. А потім вже, коли я пильнїйше придивив ся до свого товариша, бачу, що він загадує подати єму не самоваря, а натхнення, чи ту підойму, що зрушує єго таємничі сили. Спершу я дивом дивував: звідкіль у єго, з якого жерела випливають отакі довженні вірші, а потім бачу, еге! скринька відмикаєть ся дуже просто.
Та се все байдуже! Хто з нас без вади. Головна річ в тому, що як прийшло ся платити дань володареві „Царгороду“, так у товариша мого по ремеслу не було готовика, щоб заплатити дань. Мусїв платити я. Не кажу вже про інче, спожите нами в готелї, а за саму лишень ту локомотиву, що рушала натхнення, треба було заплатити 23 рублї. Отсїх гроший він, не вважаючи на чесне слово, і досї менї не вернув. От з відкіля довідав ся я про вагу і вплив самовара на моральні сили чоловіка. В такому становищі, яке моє, річ зовсїм натуральна, що я раз-у-раз бідкаю ся в копійцї. Двичі писав я до Афанасьева у Київ про ті 23 р.; а він менї навіть віршами не відповів. Я тодї й подумав собі: Овва! стратила Росия другого Третяківського! Але-ж я помилив ся. Торішньої зими, бачу: на безкраїх аркушах „Русск. Инвал.“ безкраї вірші українською мовою. Не згадаю тепер, яка нагода викликала ті вірші: памятаю тількі, що то було гидке і подле влещування московській армії. Ба, подумав я собі, чи не мій отсе приятель так визначуєть ся? Дивлю
