було і московське призвище, був моїм земляком. Родом він з Херсонщини. Затямив я єго найбільш за єго українські піснї. Своїм мягким, молодим тенором сьпівав він просто і прегарно. Найбільш з душею сьпівав він пісню:
„Тече річка, невеличка
З вишневого саду.“
Слухаючи отсїєї чарівної піснї, я забував, що слухаю її в казармі. Вона переносила мене на берег Днїпра, на ріллю, в мою любу, рідну Україну. Я до віку не забуду того сумирного, на пів голого горопаху, що було латає свою сорочку та своєю піснею переносить мене далеко-далеко з душної казарми.
Своїм складом і поводженнєм Скобелев не скидав ся на бравого салдата. От за се найпаче я й шанував єго. Рота вважала єго яко людину чесну і розумну. Твар у єго була смагла, шартацька та ще й віспою поцяцькована. Не вважаючи на те, сьвітила ся вона відвагою і благородством. Опріч пісень, я любив єго яко чоловіка чесного, яко земляка. З ока на око він признав ся менї потайно, що він крепак, утїкач. Злапали єго, яко волоцюгу. Тодї він сказав, що він „не помнящий родства“, себ то не памятає, хто єго рід і де єго рідний край. Єго віддали в солдати і тут дали єму призвище Скобелев — на честь відомого балаклїя московського, інвалїда Скобелева. Так от про сего бідолашного Скобелева — Кулїх розповів менї от яку обурливу історию. Небавом після приходу в Уральск 2-ої роти, командир її отой-от Обрядин узяв до себе Скобелева за сталого слугу; яко чоловіка тверезого, певного, але яко солдата не вдатного до фронту. Скобелев неумисне зробив ся знавцем тайни свого командира і сталим лакеєм єго полюбовницї. Не минуло й півроку, як глевтяковатий лакей Скобелев, знов таки неумисне зробив ся полюбовником полюбовницї свого командира. Раз якось під годину сердешного поривання, отся облесна зрадниця розповіла Скобелеву, що два місяцї тому назад прий-
