поклїпу грубіянського. Щоб спинити отсю сварку, я попрохав приятелїв до мене на город пити чай. Вони згодили ся і ми рушили під мою вербу. Лїбельт лежав у мене під подушкою: доки закипить чайник, я прохав Фіялківського, прочитати сторінку з сего великого твору. Він охоче се зробив ; а Кулїх, слухаючи, не няв віри тому, що чув і гадав собі, що Фіялківський читає з голови власні вигадки, кепкуючи з єго важкої ноши. Кулїх вихопив з рук у єго книжку і сам прочитав увесь параґраф про фантазию. „А що?“ спитав тодї Фіялківський у простосердо здивованого Кулїха. „Та що-ж! відповів останнїй: П-цький, цивілїзований дурень тай годї.“ Тодї Фіялківський знов заходив ся кепкувати і глузував доти, доки не прийшов наш загальний приятель Кампіонї. Отсей безсовісний пяниця не посоромив ся, ради чарки горілки, підійти до нас і повітати мене з визволенням на волю. Ми повставали і розійшля ся в ріжні сторони, а чайник і пляшку з цитринівкою лишили непроханому гостеві. Нехай орудує, як хоче. Ввічливість за ввічливість.
Ніч була тиха, місяшна; чарівна ніч. Я доси гуляв по городу; а наші пещені дами, боячи ся, щоб не застудити ся, сидїли в смердячій кибітцї кирґізській за лоєвим недогарком. От би дати їм Лїбельтову естетику, щоб то вони зробили з нею? Певне пішла-б на папльотки. Та воно й натурально! Людинї материялїстові, що не дав їй Біг сьвятого почуття радісного, розуміти Божу благодать і красу єго нетлїнну, такому півчоловікові усяка теория про прекрасне, саме тільки нїкчемне базїкання тай годї! А про людину надїлену отсїм божественним розумом, почуттям, отакі-о теориї те-ж нїкчемні теревенї, а не то ще й гірш, шарлатанство. Коли-б отсї-о учені естетики мляві, отсї-о хирурги прекрасного, замісць теориї, писали історию штук зграбних, ото-б була з того очевидна користь. Вазарі переживе, цїлі леґіони Лїбельтів.
