йму віри! мій Фіялківський спустив з правого плеча шинелю, метко, яко знавець справи, підкинув щось вгору. Гурт грачів ментом підвів голови вгору, а потім проквільно спустив їх, гукнувши: „орел!“ Фіялківський нагнув ся, щоб забрати гроші з кону, а я побажавши єму талану, пішов собі далї.
Погостювавши у Мостовського, доки не зійшов ледві ущерблений місяць, я зібрав ся до господи. Прощаючись, він подякував мене за те, що я єго провідав і за те, що позаторік я не згодив ся на єго благородні запросини, поселити ся у єго на кватері. Він тепер тілько зрозумів, яку подлу клявзу спорудив би Мішков з того, що ми живемо укупі. У єго не здригнула-б рука покористувати ся з ваги війскових законів, де прописано, що коли хто з офіцерів дозволить собі поводити ся з салдатами по просту, той йде під військовий суд. Тепер тільки він побачив ту безодню, від якої я єго одвів, знаючи лїпше за єго огидливого „надворнаго“ совітника Мішкова.
Ніч місяшна, тиха; чарівна ніч! Як прекрасно, вірно припадає гармонїйно отся чарівна картина пустелї до чарівних віршів Лєрмонтова! Мимо волї кільки разів перечитав я їх, яко лїпшу молитву до Создателя отсієї-о гармонїї невимовної в єго всесьвітї неосяжному. Не доходячи до фортецї, я присїв на камяному горбку спочити. Дивлячись на камяний шлях осьвічений місяцем, я ще раз прочитав:
|
„Выхожу одинъ я на дорогу, |
Відпочиваючи на каменї, я дивив ся на сувору батарею; високо вона красує на скелї і багацько пребагацько нагадала вона менї з мого минулого життя невольницького! Нарештї подякував я всемогучому чоловіколюбцеві, що наділив моїй душі і тїлу сили перейти мою охмарену путь тернисту, не вразивши себе і не принизивши в собі поваги людської.
