І Штефан якось нервово схопив ся, убрав ся і прощаючись з Романом та Лїдою скоро вийшов з хати. Відтак уже немов би уникав довших розмов у хатї. Вони дивно ворушили цїлим його єством, немов неволили, і він лякав ся кождої хвильки, що довше не зможе терпіти і вибухне всїм своїм чутєм і болем. А він не сьмів!
За те більше ходили на проходи. Так було всїм вільнїйше на тих далеких, зимових проходах!
Снїг сьвітив тисячами блискучих іскор, дерева вдягнені в білий іней при сьвітлї зимового, заходячого, холодного сонця с'яли діяментами-жемчугами. А над усїм яснїло голубе небо, червонїючись на заходї пурпурою.
А нераз вертали з проходів аж пізним вечором.
Тодї коли місяць ясно сьвітив, зеленим сьвітлом сьвіт заливав, тодї як зірки сіяли-мигтїли, тодї коли небо здавало ся біле, і поле біле, і хати білі, слїпучо-білі. Їх троє тихою ходою, закутані в довгі чорні плащі, з білими, морозом зрумяненими щоками, із сіяючими мов зорі очима, з щасливим, тихим усьміхом на устах, ішли селом немов очаровані чудовою красою зимової ночи. Так було тихо, так тихо, лише снїг скрипів злегка від їх ходу; і було їм добре, і було їм любо.
Та часто, дуже часто щаслива усьмішка зникала, натомість морщина острого болю з'явила ся коло уст. Се було тодї, коли зближали ся близше до тих хаток, що здалека білїли ся та манили до себе.
О! в тих хатках можна-б побачити гарні обранки щастя! Вони знали, які!
От там у нетопленій, дїравій хатї плакала вдовиця з дрібними дїтьми, майже опухлими з голоду.
А в тій знов хатчинї на городах бив ся син з батьком за те, хто на веснї буде орати тай сїяти “на цїлинї”, а хто “на мандибурєнцї”.
