Та як прийшли свої “то чужі” пішли в кут. Свої, гарненькі дїточки Цїночку (Станїславу) і Бобика (Іванка) таки вже не знав де й помістити. Називав їх паненятами, короленятами, а Романови та Лїдї часто випоминав їх “хлопський” рід по батькови. Словом, робив тепер страшенний роздїл між дїтьми, і тим будив у одних погорду, у других ненависть. Цїночка і Бобик докучали старшим як тілько могли; Лїда плакала тодї, та Роман не давав ся.
Отсей хлопець, то був “утраплїнєм” п. Херського. Ще то було мале, а сьміло вже мати свої погляди та думки, сьміло відповідати гордо та гордо ставити ся. Кілько то п. Херський мусїли собі напсувати крови з ним! Бо той упертий хлопчище нїколи не хотїв від свойого відступити і п. Херський часто мусїли уживати до нього свойого кулака або бука, не жалїючи вже тодї труду. Але й се не богато помагало.
Воно будило лише у хлопця неописану ненависть до всякої власти і старшованя і він нераз навіть сьмів казати:
— Не штука вам збиткувати мене, як ви батько, а я син, як ви великий а я малий.
За сї “гордї” слова діставав Роман звичайно в двоє більше, і або вмовкав (але то рідко) або “оправдував” ся помимо всього дальше, аж доки не надійшла мама, не ставала з сумним лицем коло них і не почала плакати. Вона бідна сама не знала, що почати; хоч слушність часто була по сторонї синовій, та як її признати? таж тим ослабить уже й так невелику повагу сина для батька. Знов-же кричати або гнївати ся на сина вона також не могла, бо чула цїлу несправедливість такого вчинку. І вона плакала. Отсе була її одинока розрада і поміч. Син бачучи її сльози вмовкав, бо слїз материнських він не в силї був знести, позволяв навіть вітчимови без опору бити себе, а потому йшов де в темний кут, щоб нїхто не міг його побачити, і там давав волю свойому обуреню. Затискав з пересердя кулаки, кусав собі уста аж до крови, та нїколи не
