хотїла їсти на превелику турботу бабунї, що побоювала ся о єї здоровлє.
Пополудни татко від'їхали, мама мала за кілька днїв написати, чи Нуля годить ся на се, що урадили, бо силовати єї не хотїли. Про Львів нїхто вже нинї не говорив, і она сама про се не згадувала. Она скрила ся у садок, а потонувши в високу траву, стала роздумувати над своєю долею.
Отже єї хочуть дати геть від мами десь далеко поміж чужих людий, хочуть позбути ся — казала до себе з гіркою усьмішкою — і єї мале серденько стискало ся таким жалем, наче-б їй справдї нароком заподїяно велику кривду.
І як зможе она жити там самітна, она, що ще нї днини одної не прожила без родини, она, що в ночи, коли приснить ся їй що страшного, перелазить зі свого ліжечка до мамусї під ковдру.
Она тямить, як рік тому поїхала мама з дїдунем в сусїдство, она остала з бабунею, бо кашляла. Мама вернула аж пізно в ночи, та Нуля не спала до їх повороту. Єї тревожило, щоби мамі не стало ся тамки що злого. Ануж нападуть їх в лїсї вовки, або конї сполошать ся, або иньша яка пригода, не дай Боже, лучить ся. Ах! як она мучила ся тодї сими гадками, як безконечно мучила, перевертаючись по ліжечку! А тепер ось цїлий рік має жити без мами й татка, між чужими. Чи она їх знає? чи стануть они єї любити? О! певно не дозволять голоснїйше засьміяти ся нї побігати, бо се не личить; певно будуть годувати росолами та чистою гербаткою та кажуть цїлїський день сидїти над дуже мудрою книжкою, або зривати очи над якимсь вишиванєм. — Боже мій!
