солї, панї виймають закуску з кошичків. Данило сїдає осторонь від них на широкім камени, що повис над роззявленою деброю. Сидить неначе на кони і вимахує топірцем. Пани розмавляють між собою. Гуцулик розуміє їх, хоч они й не по руски говорять.
— Ту мабуть — каже старший з панів — мав скривати ся славний опришок, Добош, що то довгий час був пострахом Косівщини. Гуцули оповідають, буцїм в сїй горі ховав він свої скарби, добуті рабунком. У них він героєм.
— Гарні в них герої! — засьміяв ся злобно молодий панич о тонкій шиї і блїдім лици. Та они всї мають вигляд опришків, і я не відважив би ся хоч би з оттим малим пускати сюди сам ночию.
— Ах! ті Русини справдї нї істориї, нї лїтератури не мають! — запищала нїжна панночка, глумливо підносячи губи. — Такі опришки, як Добош — такі варвари, як козаки — се їх богатирі, а такий хлоп, Шевченко, у них найбільший поет. Куда їм і рівнати ся з нами! Ми маємо цїлі лєґіони славних вождів, що проливали кров за відродженє вітчини, сотки ще славнїйших писателїв і других артистів, що добули нам сьвітову славу.
— Я помітила — відозвала ся старша панї — що ті Гуцули дуже лакомі на гроші. Ось вчера за кілька склянок молока там в долинї казала собі якась жінка добре заплатити.
— О! они здирають нас, де можуть! — перебив панич — а ще як знають, що мусиш заплатити, бо нїде нїчого не дістанеш, хоч гинь.
