ухопити ся силнїйше, та вже запізно. Мов стріла надлетїв, гнаний филею, сплав просто на хлопця — керманич не в силї єго задержати. Зіпяв ся, ударений в бік, кінь, а скажений з болю, відкинув далеко малого їздця. Глубокий вир закрутив ся над Стефаном. — Втонув! — скричали з берегу Петро і Андрій і взяли ся бічи у село.
Та бач! Марко вже не за корчем. Він митю мече ся у воду і правцює до місця, де щез товариш. Єго жиласті рамена справно розрізують бурливі вали, що намагають ся єго подолїти. На часинку щез під водою, та ось знов виринув — в руках у него Стефанко. Хвилька — а будуть оба на березї. Но ось два нові сплави один побіч другого садять просто них. Боже! дай сили! Шепоче Марко, тягнучи за собою товариша, що усею вагою повис єму в руках. А сплав туй туй злетить на него! Втїкати, нема як! Він послїдними силами кидає Стефана на трами, а сам, приголомшений страшенним ударом в бік, поринає у жовту струю…
Єго уратовали керманичі. Що відтак дїяло ся з ним, не тямить. Коли наконець очуняв, найшов ся на постелї в хатї. Вже смеркало. Знадвору доходив шум вітру, що висвистував свою пісоньку по вузкім коминї, о вікна били грубі каплї осїнного дощу. Довкола було темно, лиш на припічку жевріло погасаюче вуглє і підмальовувало червоною краскою почорнїлі ікони на стїнах. З домашних крім старої бабусї, що постогнувала на печи, не було нїкого.
